Из воспоминаний Валентина Симянцева

Уразово — большая слобода на Харьковщине — расположена недалеко от границы. Надо ехать по железной дороге Уразово-Валуйки, а там уже и граница.

Я был тогда еще в пехотной сотне — второй. Командовал ею сотник Ярмолюк, а из старшин вспоминаю Губаревича и Сидоренко. Еще очень тепло вспоминаю бунчужного, действительного батьку сотни. Невысокого ростом, с изрытым оспой лицом, сотник Ярмолюк отличался большой строгостью, был очень «острый» и в сотне удерживал образцовую дисциплину, поэтому наша сотня считалась лучшей в полку.

Было это уже после восстания против гетмана. Где-то, в каком-то селе, мы задержались дольше. Как и положено, днем отбывали муштру, а вечером — проверку и молитву, еще к тому пели гимн «Ще не вмерла Україна». Сотник Ярмолюк требовал и от населения, которое было поблизости, чтобы тогда, когда поется гимн, все снимали шапки. Это совершенно верно, но наука, как надо вести себя гражданскому населению во время пения гимна, прививалась очень упрощенно. Били по шапке порой так, что с нею летел на землю и сам ее владелец. А в конце дошло до того, что как только сотня пела что бы то ни было, — уже все вставали и снимали шапки. И получалось такое, что хоть бери и бей за то, что встают…

Это не тень на хорошую славу сотника Ярмолюка, которую он, безусловно, у нас должен иметь, как храбрый воин и хороший старшина. Это, может быть, напоминание тем, которые иногда хотят видеть «народ» не таким, каким он был. Много больше было отчаяния, чем злобы. Приведем высказывание из Святого Писания: «Разве есть отец, который своего сына любит, а не накажет его».

Может, даже из этого села, где мы «просвещали» народ, нам повезло долгим и тяжелым маршем прибыть ночью к слободе Уразовой. Все были измучены.

Наша сотня получила на ночлег очень большое помещение, пожалуй, какой-то склад. Привезли болотное сено-осоку или камыш и из того сделали постель на полу. А спали, как говорят, вповалку.

Пан бунчужный предложил подстаршинам взять на себя стражу в помещении, мол, казаки очень уставшие, а завтра наверняка будет «горячий» день. Пусть лучше отдохнут.

Бунчужного все любили, но и боялись, потому предложение приняли.

Отдежурив свои часы по охране сна моего взвода, я пошел где-то поужинать. После полуночи, отпустив пояс, — поскольку раздеваться на ночь не было разрешения, — я собрался отдохнуть. Не очень спешил, потому что не любил запах сухой болотной травы, — сладковатый ее привкус вызывал в моем желудке щекотку.

Еще и не заснул, сетуя на тот гадкий запах, как бунчужный позвал меня. Поднялся и затянул пояс. Получил приказ — взять взвод в полном боевом снаряжении и маршировать на вокзал в распоряжение сотника Губаревича. А кто же из богдановцев тогда не улыбнулся, услышав фамилию храброго, веселого и огромного, как Голиаф, старшины.

Прибыли на вокзал. Нам отвели место на перроне. Было приказано выставить стражу в сторону врага. Всё сделали. Потом узнали, что нам подадут вагоны, и поедем в соседнее село «выкуривать» из него большевиков. Пока что должны ждать. Поэтому ждали, подремывая у ограды, а некоторые дремали сидя.

Стража поймала двух гражданских, которые бродили возле железной дороги. Привели их ко мне. Эта встреча могла бы быть приятной, но не в таком месте и не в такое время. Оба хлопца были из нашей слободы, где я учился вместе с ними в школе.

Вот тебе и на!

Они радуются, что попали ко мне, а я думаю о родителях.

— Да ты здесь начальство, — помоги нам!

И признались, что отвезли в Россию немного сала, сахара и муки, а оттуда везут мануфактуру и нити. Спекулянты, чертовой души, хлопцы. А кто еще не забыл те времена, тот согласится со мной, что выглядело это так, будто я попался, потому что тогда и родители отвечали за детей.

— Начальство-то я начальство, но очень маленькое и сам ничего такого решать не могу. Идите со мной к коменданту станции.

Сначала говорил я сам, с глазу на глаз, с комендантом и просил его, чтобы пустил ребят. Должен был поручиться за них, что они не большевики, а свидетелем я взял еще одного мужчину из нашей слободы, служившего в сотне связи.

Пустили их. А я все думал, что будут знать в слободе, где я нахожусь. Родителям от этого может быть плохо. А сегодня знаю, что хлопцы сумели держать язык за зубами, как я их тогда и просил.

Где-то, может, в три часа по полуночи, подкатили поезд. Сели и едем. Приехали, куда было надо, и все нам способствовало. Приказ выполнили и большевиков разогнали. Возвращаемся в Уразово, а там — битва.

Как же это так?

А очень просто. В Уразово ночевали вместе с нами и большевики, как впоследствии мы узнали. Только пришли немного позже нас. Наша слобода большая, всем место нашлось.

Мы гонялись за врагом по дальним селам, а большевики на рассвете захотели заполучить от нас станцию.

Оставили мы вагоны и строем отошли к Уразово, но наше левое крыло держалось железной дороги. Смотрим, а с правой стороны по дороге колонною идут большевики, и их пара сотен человек. Мы повернули фронт против них и обстреляли. Они тоже рассыпались в строй.

Мы отступили. Спереди — вражеская шеренга, а там, куда нам было нужно, битва.

Когда заняли положение, сотник Губаревич прошел по рядам с шутками, а кто не так лежал, того и поправил. Из боя сделал обычные упражнения. А как отступали и кто-то кивнул головой, когда пуля близко запищала, то сотник Губаревич сразу спросил:

— Знакомая девушка прошла, что ты так вежливо поклонился?

Засмеялись. Весело мы отступали. Когда пуля пробила кому-то шапку, то сотник Губаревич утешал, что в шапке воду не носят, а как заведутся вши, то поблагодарят за свежий воздух.

Пока мы дошли до Уразовского вокзала, большевиков уже из него выгнали. Они дорого заплатили за удовольствие побыть пару минут внутри вокзала. Их пустили, а потом забросали окна гранатами.

Но и нашим, видимо, не было легко. Много их там полегло, а меж погибшими наибольшее уважение отдавали пулеметчику, который залег на перроне и долгое время не давал большевикам возможности выйти из вокзала, пока не обошли его сзади и не прокололи штыком. Имя этого пулеметчика я забыл. Герою — слава!

Наши использовали это время, чтобы с новыми силами атаковать вокзал и вернуть его.

Но большевики тоже на него наступали, уже не от слободы, а с перрона. Еще минута-другая, и вокзал снова будет их.

Получаю приказ уничтожить телеграф и телефон. А в телеграфе работает мой односельчанин Антон. Очень упрямая голова.

— Бросай, — говорю, — большевики уже на перроне!

— Сейчас заканчиваю, — спокойно отвечает.

Положил я гранату на стол и вырвал шнур. Тогда Антон поверил, что уже нет времени достучать телеграмму.

Снова отдали станцию. Большевики давят с двух флангов и ведут лицевую атаку. Сотня сотника Ярмолюка под угрозой обхода. Посылают меня передать нашей сотне, чтоб или отходила, или сменила фронт.

Дорога до сотни короткая, но надо перебежать часть выгона, где густо ложатся снаряды. Воспользовался правилом: перебегать и залегать в ямах, вырытых взрывами снарядов. Так и делал, но совсем близко взорвался снаряд, меня оглушило и засыпало землей. Как и когда посыпалась на меня земля, я не знал, и когда хотел встать, чтобы бежать дальше, то почувствовал, что на мне будто кто-то лежит и давит на меня. Сопротивляясь, вылез из кучи той земли и очень удивился, сколько ее насыпал на меня взрыв.

Как-то добежал. Передал приказ, и все вроде бы было хорошо.

Во всех сотнях Богдановского полка была интересная традиция. Писцы, кашевары и весь вспомогательный персонал шли в бой. И их не гнали — упаси Боже, — они все во время боя сами «отрекались от своей специальности» и хотели участвовать в бою. И часто чувствовали себя несчастными, когда иногда получали приказ оставаться у своих котлов или чернильниц.

И помню, как сейчас, вижу одного парня — писаря нашей сотни. Молодой даже среди молодых, «пацан» по-тогдашнему, маленький, юркий, непоседливый, остроумный Гречаник.

И что выдумал наш Гречаник? Как перебегал, а затем залегал под обстрелом, то всегда набрасывал на ногу шапку и махал ею нашему строю, а мы смеялись этому его киванию-привету. А Гречаник не только даже кивал, а еще и крутил ногой, как будто кого-то за что-то упрекал, а после этого еще и кланялся. Вот так перебегал наш Гречаник, махая шапкой и развлекая сотню. А однажды видим, что не помахал. Какое-то время возился, потом полз и так дополз до наших: пуля попала в шапку, ее пробила, да еще и пятку поцарапала.

— Большевики не только большевики, но и дураки, потому что не понимают шутку, — сказал потом Гречаник.

Как позже мы узнали, по нам били из пушек немцы, чем выторговали у большевиков свое дальнейшее передвижение.

Под вечер бой утих, а наши отдали слободу Уразово, за которую большевики заплатили очень дорого.

Может быть, последними из нашей сотни уходили мы втроем — поручик Сидоренко, пулеметчик и я. Пулеметчик нес на плечах «Максима», поручик Сидоренко — несколько ящиков с патронами, а я тянул пулеметную тележку.

Отходили мы через срубленный лес, который уже зарос высоко молодняком. А когда где-то появлялись большевики, то пулеметчик-Геркулес ставил своего «Максима» на пенек и «строчил».

Поручик Сидоренко вывел нас к железнодорожному пути в лесу и, уже в вагоне, я почувствовал страшную головную боль.

Это был мой последний день в пехоте. Я был перед тем в конной сотне и получил временную командировку этапом в Маньковцы. Комендантом этапа был поручик Сидоренко. С ним и с целым этапом я попал в пешую сотню сотника Ярмолюка.

Уразова – велика слобода на Харьківщині, недалеко кордонів. По залізниці — Уразова, Валуйки, а там уже і кордон.

Я був тоді іще в Другій Пішій сотні. Командував сотнею сот. Ярмолюк, а зі старшин пригадую собі Губаревича і Сидоренка. Ще дуже тепло згадую бунчужного — дійсно батько сотні. Був він невисокий на зріст і мав обличчя від віспи подзьобане.

Сот. Ярмолюк був дуже гострий, тягнув сотню, дисципліну утримував, і сотня ж рахувалася ліпша в полку. Було це по повстанні проти Гетьмана. Десь, у якомусь селі стояли ми довше. Муштра, все як належить. А у вечорі перевірка, молитва: “Ще не вмерла Україна”.

Сот. Ярмолюк виматав і від населення, хто був поблизу, коли співали гимн, аби скидали шапки. Цілком правильно! Але науку, як треба поводитися цивільному населенню під час співу гимну, прищеплювался дуже упрощено — просто били по щапці так, що часто з шапкою летів на землю і “громадянин” республики. І накінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, щоб це не було, уже все ставало і здіймало шапки. І знову виходило, хоч бери та бий, за те, що стовбичать…

Не тінь це на добру славу сот. Ярмолюка, яку він безумовно у нас мусить мати, як хоробрий вояк і добрий начальник. Це, може, пригадка тим, хто іноді хоче бачити “нарід” не таким, яким він був. Багато, радше, було журби, як злоби. Може, навіть, і отак як святе Письмо говорить: “Хиба ж є батько, який свого сина любить, а не покарає його”.

Може, навіть з цього села, де ми ото так “просвіщали народ”, довгим і тяжким маршем ми прибули вночі до слободи Уразової. Все було зморене.

Наша сотня дістала на нічліг, якес довге приміщення, — мабуть, якийсь склад. Навезли болотяного сіна-осоки чи окуги і з того зробили постіль на підлозі. Спати, як кажуть, мали покотом.

Пан бунчужний запропонував підстаршинам взяти на себе варту в приміщенні. Мовляв, козаки перетомлені дуже, а завтра напевно день буде “гарячин”. Хай ліпше відпочинуть. Бунчужного всі дуже любили (та й боялися не мало) і пропозицію прийняли. Одчергувавши свої години, оберігання сну своєї чоти, пішов я повечеряти. Це вже було десь по півночі, як, відпустивши ремінь, (роздягатися на ніч не біло дозволу), я збирався відпочивати. І не дуже спішився, не любив я запаху болотяної сухої трави, — якийсь солодкавий той запах і викликував у мене, так ніби лоскотання у шлунку.

Ще й не заснув, мовчки нарікаючи, на отой неприємний запах, як бунчужний кличе мене. Підвився я. Затягую пояс. Наказ: підняти чоту, багато взяти потронів і вимаршувати на двірець, в розпорядження сотника Губаревича. А хто з Богданівців, тоді, не усміхнувся, почувши прізвище того хороброго, веселого, як Голіят, величезного старшину.

Прийшли на двірець. Зголосилися. Призначили нам місце на пероні. Наказано було виставити варту в бік ворога. Зроблено все. Довідалися, що подадуть вагони і ми маємо заїхати до сусіднього села і “викурити” відтіль большевиків. А покищо чекати. Тож чекаємо, дрімаючи, спершись на огорожу, а хто й сидячи куняє.

Вніймала варта двох цивілів, шо вешталися біля залізниці. Привели до мене. І хоч приємна б могла бути зустріч, але не такому місці і не в такий час. Обидва хлопці з нашої слободи і ходили ми разом до школи.

От, тоби маєш!

Вони радіють, що попали до мене, а я думаю про батьків.

— “Так ти тут начальством, — поможи нам”. — І призналися, що одвезли до Россії щось там сала, цукру, муки, а відтіль везуть манафактуру, нитки. Спекулянти, бісови душі, хлопці. А хто ще не забув ті часи, погодиться зі мною, що виглядало то так, що ніби то я попався, тоді ж і батьки відповідали за дітей.

— “Начальство, то я начальство, але дуже мале і сам нічого такого рішати не можу. Ходіть зі мною до коменданта двірця”.

Спершу говорив я сам, віч на віч, з комендантом і просив його, шоб пустив хлопців. Мусів ручитися, що вони не большевики. Як свідка ставив я ще одного, з нашої слободи, що служив у сотни зв’язку.

Пустили їх. А я все думав — будуть знати в слободі де я. Батькам від того може бути зле. А сьогодні я знаю, що зуміли хлопці язика тримати за зубам, як я їх тоді прохав.

Десь може коло третьої години по півночі, підкотили вагон. Сідаємо, їдемо. Приїхали, куди треба було. Все сприяло нам. Большевиків розігнали. Наказ виконали. Повертаємося до Уразової. У з Уразової чути бій.

А це ж як?

А дуже просто. В Уразовій, як потім ми довідались, ночували, разом з нами і большевики, тільки прийшли трохи нізніше. Слобода велика, всім місця найшлося.

Ми ганялися за ворогом по дальших селах, а вони на світанку захотіли взяти двірець у нас. Лишили ми вагон і лавою відходимо до Уразової, так, що ліве наше крило тримається залізниці. Дивимося, а з правого боку по дорозі колоною сунуть большевики і то з парусот люда. Повернули ми фронт проти них. Обстріляли їх. Розсипались і вони в лаву.

Ми відходимо, спереду ворожа лава, а туди, куди нам треба, до своїх, там бій.

Коли залягаємо в лаву, сот. Губаревич ходить по лаві, жартує, а хто не так лежить, поправляє. З бою робить вправи. А як відходимо і хтось кивне головою, коли куля запишить близенько, сот. Губаревич уже питає:

“Що, знайома дівчина пройшла, що так чемно уклонився?” Сміх. Весело відходимо. Пробила куля комусь шапку, сот. Губаревич потішає, що шапкою води не носити, а як воші заведуться, подякують за свіже повітря.

Поки ми отак дійшли до Уразівського двірця, большевиків уже вигнали відтіля. Дорого вони заплатили за приємність побути пару хвилин в будинку. Їх пустили, а потім закидали вікна гранатами.

Але і нашим видно було не легко. Багато лягло.

А між поляглими, найбільше віддавали пошану кулеметникові, який заліг на пероні і не давав довго большевикам вийти з двірця, поки не обійшли його з садка і не прокололи багнетом. Им’я його забув. Слава Героєві!

Наші і використали цей час, щоб з новими силами забрати двірець.

Напирають знову большевики на двірець. Уже не від слободи, а з боку перону перейшли в наступ. Ще хвилина і знову двірець буде їхній.

Дістаю наказ знищити телеграф, телефон.

А в телеграфі працює мій односельчанин Антін. Уперта голова.

— “Кидай!” кажу — “на пероні вже!”

— “Зараз кінчаю”, — так, ніби нічого.

Положив я гранату на стіл, вирвав шнур. Повірир Антін, що вже не має часу достукати телеграму.

Віддали знову двірець. Давлять большевики з обох боків і в чоло. Сотня сот. Ярмолюка загрожена обходом. Посилають мене передати нашій сотні, щоб або відходила, або змінила фронт.

Найкоротша дорога до сотні. Але треба перебігти кусень вигону, де густенько лягають гарматні набої. Пригадую і користаю з правила: перебігати і залягати в ями зроблені вибухом стрільна. Все робив за правило, та все ж десь вибухло дуже близько, мене оглушило і засипало землею. Як і коли посипалась на мене земля, то не знаю. Але коли хотів підвестися, щоб бігти далі, чую, ніби на мені хтось лежить і давить до землі. Ясно, що пручаюся. Виліз з-під купи і аж дивуюся, скільки того накидав на мене набій.

Добіг. Передав наказ — все покищо добре.

У всіх сотнях Богданівського полку була цікава уже традиція. Писарі, кашовари, отаке все, що при сотнях буває йшло в бій. І не то, щоб їх гнати — боронь Боже! Всі вони просто, на час бою, зрікалися свого фаху. І, м.і., таки, рвалися до бою. І дуже почувалися нещасними, коли, часом, мали наказ лишитися біля своїх котлів, чи каламарів.

І пригадую, як зараз, бачу того хлопця. Писаря нашої сотні. Молоде, між молодими, пацан по тодішньому, малий, верткий, непосидющий, дотепний Гречаник.

І видумав наш Гречаник. Як перебігає, а потім заляже під обстрілом, накине на ногу шапку і киває в лаву. А в лаві сміються на його кивання — привіт. А Гречаник не то, щоб тільки кивав, а ще й покрутить ногою, так ніби комусь за щось докоряє, а аж потім вклониться. Отак перебігає наш Гречаник, киває шапкою та розважає сотню. Аж нараз бачимо не киває. Вовтузиться хвилю, потім повзе, доповз до наших. Влучила куля — шапку пробила й п’яту шкрябнула.

— “Не тільки большевики, а й дурні, бо не розуміють жарту…” — казав потім Гречаник.

Як довідалися, били по нас німці з гармат. Виторгували отак у большевиків далі пересуватися.

Під вечір бій помалу вщухав. Наші віддали Уразову, за яку большевики дорого заплатили.

Мабуть таки останніми з нашої сотні відходило нас трьох. Поручник Сидоренко, величезний кулеметник і я. Той кулеметник ніс тіло “Максима” на плечах, пор. Сидоренко ніс декілька скриньок з набоями, а я тягнув кулеметний візок.

Відходили порубаним лісом, що вже заріс височеньким молодняком. А коли десь показалися большевики, отой Геркулес — кулеметник, клав свого “Максима” на пеньок і “строчив”.

Вивів нас пор. Сидоренко до залізниці в лісі. І вже у вагоні я відчув як страшенно, прямо трискає, болить мене голова.

Це був мій останній день в піхоті. Я рахувався в кінній сотні, тимчасово відряджений до етапу в Маньківці. А комендантом етапу був пор. Сидоренко, з ним і з цілим станом я й потрапив у пішу сотню сот. Ярмолюка.