Як писали писанки на межі України

У нас багато відомо про те, як писали писанки на Поділлю, Гуцульщині, Лемківщині й Покуттю. Зате менше відомо про писання писанок в центральній Україні. Ще менше про писання писанок у східній Україні. Деякий причинок для цього останнього приніс був відомий український етнограф Митрофан Дикарів, которий зібрав був поважну суму інформацій про це в валуйському повіті у Вороніжчині, так подав їх в одному зо збірників етнографичної коміссії Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові в 1905. році.

З матеріялів, зібранних цим етнографом, виходить, що в його части звичай писання писанок був ще загально поширений. “Розмальовує писанок у нас усякий чоловік”, говорили М. Дикареву, “хто грамотний і мало-мало здібний”. У повітовому місті Валуйках міщани писанок не пишуть; та писанок там заготовляється багато; тільки роблять це люди, які це уміють робити; в них замовляють інші, які не вміють, і це їм платять. Інколи вмілі писарі, чи писарки, продають їх у крамниці, і люди, що хотілиб мати писанки, купують їх у крамницях.

Звідки пішов звичай писати писанок, та з якої нагоди, чи притоки, про це люди нічого не оповідають. Знають просто, що такий звичай існував, як довго їх память сягає, та звідки звичай пішов, про це й нічого не оповідають.

Пишуть писанки в Страшний (Великий) тиждень, головно починаючи з Великої Пятниці. Чому саме так, про це теж нема вісток.

Перед крашенням, яйця миють. Галунку кладуть у ту воду, що в ній яйця миють, бо <…> толі краска буде братися краще. Останніми часами стали заводити новий звичай красити яйця “хвуксином” без галуну.

Для крашення писанок уживають звичайно купних красок. Дивніше правильно вживали природних красок. У гречаній полові в осиковій корі й в цибулинню красили крашани на жовто, в виварі рожі на зелено, в пролісках на голубу краску.

В давнину писанки були вкриті різними взорами. І кожний взір мали іншу назву. Хрестата писанка - писана хрестами, кличаста - клинчиками. Найкращі писанки, всі вкриті взорами, називали безконечними. Ці звичаї складного розписування писанок зчасом затрачувалися. Чим далі, тим взори стають простіші, бідніші. Нині для них знають тільки одну заву: писанка.

Техніка розписування писанок теж змінилася. Давніше, разказують, вкривали яйця рисунками, писаними розтопленим воском. Вкладали яйце потім у краску, а по скінченню мальовання, віск зіскробували. Пізніше писали писанки багато простіше: скупають яйце у красці, а винявши яйце з краски, скребуть по писанці ножем, скребуть одні лінійки удовж, а потім інші впоперек, так і виходить писанка “віконцями”. Ще деінде вискробують білі місця гострим шилом або голкою, інколи й витирають новим наперстком, як ще шорсткий. Буває, що пишуть по красці білою краскою, для чого нарочисто купують у крамниці олійної краски. Для такого розмальовання купували в крамниці або в аптеці, віхтичок, або робили його з маленької перинки.

Розписані вже писанки інколи розводять ляком.

Писання зрештою вже по силах переводилося: назагал чим далі, тим більше селяни малювали яйця кожне одною краскою. Бували крашанки: червоні, сині, жовті, чорні й зелені.

Подає Дикарів, що в місті Валуйках гарним написуванням писанок займалися хіба люди, що побували в острозі (тюрмі) і там цього навчилися. Такі люди брали за написання одної крашанки по 5 копійок грішми та по 3 сирих яєць.

Писанки мали видно серед українських селян широку популярність. Передусім робили їх для малих дітей, аби діти мали чим побавитися. Парубок теж часто любить мати писанок, аби подарувати любій дівчині. І ними люблять бавитися навковтка.

Після празника баби писанки чіпляють перед образами на стелю. Мясце видовбають, поїдять, а тулупці на нітці причіпляють до стелі. Забєцвяшок у стелю, привяже до нього нитку, на її кінці якусь цурочку, яку вкладають у яйце. Цурочка в яйці ставиться впоперек, чим і держить на собі яйце. Ті писанки висять усе літо й зиму, а в піст їх скидають, так, що перед Великим тижнем їх уже викидають усіх, бо мовляв не годиться держати їх у хаті, коли Спасителя мучили.

З вірувань про писанки замітне те, що під паску складають стільки писанок, кілько є душ у сімї, і одну злишню, и цю для захорони від пожару. Її потім і становлять на образи разом з благовіщенською просфирою.

З цих етнографічних записок, пороблених Дикаревом, сорок літ тому, видно, що звичай писати писанки в валуйському повіті на Вороніжчині вже тоді переживався. До цього висновку можна прийти на основі кількох явищ. Передусім видно з того, що давніше писання писанок у тій околиці було багато краще розвинене, ніж у той час, коли Дикарів робив свої розсліди; коли техніка, себто штука, писання занепадає, то видно звичай починає переводитися. Про це саме свідчить брак вірувань про підстави звичаю: як довго звичай ще живий, то люди все вміють багато сказати, як звичай заведено, що він означає, пощо його виконують, тощо. Наконець, видно занепад звичаю й з того, що штука перестає бути загальною штукою, а стає зарібковим ремеслом кількох спеціялістів. Це є звичаю не тільки в нашого народу, але й в інших народів, просто по всему світі.