Этап смерти

Последние числа сентября 1941 года. Харьков спешно готовился к эвакуации. Обезумевшие большевики, видя неизбежное падение города, проводили массовые аресты подозрительных или тех, на кого были доносы. Без всякого следствия тысячи арестованных разбивали на партии и быстро эвакуировали из Харькова.

Одна партия из 500 мужчин и 70 женщин под крепким конвоем, с пулеметами и собаками, 9 октября пешим порядком отправилась в Валуйки. К этой партии принадлежал и я. Начальник конвоя с лицом садиста-палача со своими «гэпэушниками» сразу же стал нас пытать и издеваться. На первой стоянке он дал нам хлеб и соленую рыбу, а дальше, не дав отдохнуть и напиться воды, прикладами и штыками погнал дальше. Не доходя до совхоза «Коммунист», некоторые арестованные попадали с криком: «Добивай меня - дальше я идти не могу!». Удары прикладов и штыков поднимали обессиленных, и они, поддерживаемые другими мучениками, продолжали путь. К вечеру подошли к совхозу, к месту первой стоянки, но и здесь воды нам не дали. У меня, как и у многих других, появились волдыри на нёбе.

Через несколько дней некоторые замученные узники умерли: среди них - мой знакомый учитель из Харькова Чувпилов, бывший земский деятель из Суджи.

Под Салтовом должна была быть наша остановка. Наступила ночь, а мы все шли… Дождь со снегом, грязь, ветер, страшная темнота - и вдруг, когда мы зашли по колено в болото - команда «Ложись!». Затрещали пулеметы, ружейные выстрелы. Люди попадали прямо в грязь. На меня упал преподаватель Харьковской консерватории М. В. Мякиша. Когда остановилась стрельба, конвоир закричал, что есть убитые. Мы с Мякишей поднялись и, взявшись под руки, пошли дальше.

На одной из стоянок сбежало несколько арестованных. Начальник этапа пообещал расстрелять 100 заключенных: тогда, мол, никто не будет убегать. Но, когда мы поднимались на гору перед Салтовом, писатель Сорока все же попытался убежать. Он был уже за 2 километра от этапа, когда его настиг водитель и убил двумя выстрелами.

17 октября мы остановились в селе Бутырки Уразовского района. 540 заключенных разместились в сарае. Недалеко была солома, и на подстилку нанесли ее очень много. После девяти часов вечера, не успели мы еще заснуть, как услышали крик: «Пожар!». Я лежал рядом с агрономом А. Е. Довбней. Подняв головы, мы действительно увидели огонь на чердаке. Хотели взять узелки, которые лежали в головах под соломой, но пламя мгновенно перескочило на середину сарая, а потом и в другой конец. Оставив вещи, мы бросились к запертой двери. Некоторые стали выбивать стекла в окнах сарая. Послышался крик конвоиров: «Не поднимай паники, стрелять будем!». Когда один из заключенных бросился в окно, - его убили выстрелом.

Когда мы с агрономом Довбней подбежали к двери, весь сарай был уже охвачен пламенем. Потолок прогорел за несколько минут. Загорелась сухая солома под ногами. А двери оставались закрытыми. Люди, которые начинали гореть, кричали: «Ломай дверь!». Наконец, двери затрещали и открылись. Пламя неслось сюда, загорелась верхняя перекладина и упала на людей. Толпа бросилась к выходу, сбив с ног тех, кто был впереди, создался затор. Я видел, как пламя жгло арестованных. Уже огненные языки вспыхнули на головах тех, кто был впереди. От сильного огня человек, который горел передо мной, наклонился, я стал ему на спину и, перескочив через горевших, оказался на улице. Обернувшись, я увидел, как горела толпа, сбитая в проходе. Слышен был треск и страшные крики: «Прощайте, дети, я вас больше не увижу!»

Сарай был окружен конвоирами. Начальник с револьвером в руке подскочил ко мне и, не обращая внимания на то, что у меня сильно обожженные руки и лицо, закричал, чтобы я шел в указанное им место.

Толпа колхозников прибежала на пожар, но начальник этапа не позволял ни тушить пожар, ни помогать пострадавшим. Через полчаса сарай догорел вместе с людьми. Из 540 заключенных через другую дверь, в основном, через боковую, ранее открытую конвоиром, спаслось 210, которых на второй же день повели дальше. Сгорело 170 человек, обгорело 60. Из них около двадцати вскоре умерли, а сорок, в том числе и я, были отправлены в Валуйскую городскую больницу. Там почти никакой помощи нам не оказали, и умерло еще двадцать со сравнительно небольшими ожогами. Так, агроном Довбня, крепкий и здоровый человек, умер в Валуйской больнице от ожогов пальцев и лица.

18 ноября с другими заключенными, оставшимися в живых, меня посадили в грузовой вагон, который шел со 160 арестованными из Нового Оскола в Уфу. Этот второй этап невероятных мучений длился 43 суток. Людей, которые умирали от голода, холода и всяких пыток, выбрасывали по дороге, как бревна.

Невозможно описать муки этого этапа в течение трех месяцев. Трудно найти слова, чтобы изобразить нечеловеческие страдания, придуманные сатаной, который царит в стране советов.

Преподаватель Харьковского Университета Рыбалов.

Останні числа вересня 1941 року. Харьків спішно готувався до евакуації. Збожеволілі большевики, бачачи неминуче падіння міста, провадили масові арешти підозрілих або тих, на кого були доноси. Без будь-якого слідства тисячі арештованих розбивали на партії і швидко евакуювали з Харькова.

Одна партія з 500 чоловіків і 70 жінок під міцним конвоєм, з кулеметами і собаками, 9 жовтня пішим порядком вирушила до Валуйок. До цієї партії належав і я. Начальник конвою з обличчям садиста-ката з своїми «гепеушниками» відразу ж став нас катувати й знущатися. На першій стоянці він наділив нас хлібом і солоною рибою, а далі, не давши відпочити й напитись води, прикладами та багнетами погнав далі. Не доходячи до совхозу «Комуніст», деякі арештовані попадали з криком: «Добивай мене – я не можу йти далі!». Ударами прикладів і багнетів піднімали знесилених, і ці, підтримувані іншими мучениками, продовжували путь. Надвечір підійшли до совхозу, місця першої стоянки, але й тут води нам не дали. У мене, як і в багатьох інших, на піднебінні з’явилися пухирі.

Через кілька днів деякі замучені в’язні померли: серед них – мій знайомий учитель з Харкова Чувпилов, колишній земський діяч із Суджі.

За Салтовом мала бути наша зупинка. Настала ніч, а ми все йшли… Дощ із снігом, багно, вітер, страшна темрява, – і раптом, коли ми зайшли по коліна в болото – команда: «Лягай!». Затріскотіли кулемети, рушничні постріли. Люди попадали прямо в багно. На мене впав викладачи Харківської Консерваторії М. В. Мякиша. Коли спинилася стрілянина, конвоїр закричав, що є вбиті. Ми з Мякишею піднялись і, взявшись під руки, пішли далі.

На одній із стоянок втекло кілька арештованих. Начальник етапу пообіняв розстріляти 100 ув’язнених: тоді, мовляв, ніхто не тікатиме. Але коли ми піднімалися на гору перед Салтовом, письменник Сорока все ж таки спробував утекти. Він був уже за 2 кілометри, коли шофер наздєгнав його і двомя пострілами вбив.

17 жовтня ми спинилися в селі Бутирках, Уразівського району. 540 ув’язнених розмістилися в сараї. Недалеко була солома, і на підстилку нанесли її дуже багато. Після дев’ятої години вечора, не встигли ми ще заснути, як почули крик: «Пожежа!». Я лежав поряд з агреномом А. Е. Довбнею. Піднявши голови, ми справді побачили вогонь на горищі. Хотіли взяти клуночки, що лежали в головах під соломою, але плум’я вмить перескочило на середину сарая, а далі й в інший кінець. Залишивши речі, ми кинулись до замкнених дверей. Дехто став вибивати шибки у вікнах сарая. Почувся крик конвойних: «Не поднимай паники, стрелять будем!». Коли один з ув’язнених кинувся у вікно, – його вбили пострілом.

Коли ми з агрономом Довбнею підбігли до дверей, весь сарай був уже охоплений полум’ям. Стеля прогоріла за кілька хвилин. Загорілася суха солома під ногами. А двері лишалися замкненими. Люди, що починали горіти, кричали: «Ламай двері!». Нарешті, двері затріщали і відчинились. Полум’я линуло сюди, запалала горішня перекладина і впала на людей. Натовп кинувся до виходу, збив передніх, створився запин. Я бачив, як полум’я пекло арештованих. Уже вогненні язики спалахнули на головах тих, хто був спереду. Від сильного вогню людина, що горіла переді мною, нахилилась, я став їй на спину і, перескочивши через горящих, опинився надворі. Обернувшись, я побачив, як горів натови, збитий у проході. Чути було тріск і страшні крики: «Прощайте, дітки, дружно, я вас більше не побачу!»

Сарай був оточений конвоїрами. Начальник з револьвером у руці підскочив до мене і, не звертаючи уваги на те, шо в мене дуже попечені руки и обличчя, закричав, щоб я йшов у вказане ним місце.

Натовп колхозників прибіг на пожежу, але начальник етапу не дозволяв ні гасити пожежу, ні допомогати потерпілим. За півгодини сарай догорів разом із людми. Из 540 в’язнів через інші двері, головно, через бічні, раніше відкриті конвоїром, врятувалося 210, яких на другий же день повели далі. Згоріло 170 людей, обгоріло 60. З них близько двадцятьох незабаром померли, а коло сорока, в тому числі і я, були відправлені у Валуйську міську лікарню. Там майже ніякої допомоги нам не подали, і вмерло ще двадцять з порівняно невеликими опіками. Так, агроном Довбня, міцний і здоровий чоловік, помер у Валуйській лікарні від опіку пальців і обличчя.

18 листопада з іншими в’язнями, що лишилися живими, мене посадили у вантажний вагон, який ішов із 160 арештованими з Нового Оскола в Уфу. Цей другий етап невимовних мук тривав 43 доби. Людей, що вмирали з голоду, холоду та всяких катувань, викидали по дорозі, як колоди.

Неможливо описати муки цього етапу протягом трьох місяців. Важно знайти слова, щоб зобразити нелюдські страждання, придумані сатаною, який панує в країні совєтів.

Викладач Харківського Університету РИБАЛОВ.